Назви театру протягом століття:
Театр Казки (березень 1920 року)
Перший український театр для дітей та юнацтва (1923 рік)
Харківський театр юного глядача ім. М. Горького (1933 рік)
Перший український театр для дітей та юнацтва (1990 рік)
Перший академічний український театр для дітей та юнацтва (2011 рік)
Перший театр (2016 рік).
Перший театр засновано в березні 1920 року як «Театр Казки» у Харкові, а вже 21 березня 2021 року відбулось офіційне відкриття. Таким чином театр є найстарішим із нині діючих на теренах колишнього СРСР професійним стаціонарним драматичним театром для дітей.
Театр започатковано як експериментальний та авангардний. Стиль школи Леся Курбаса, мав великий вплив на формування естетики театру. Тут грали та ставили учні та соратники Курбаса – Михайло Верхацький, Леонтій Дубовик, Фавст Лопатинський, Володимир Скляренко, Борис Тягно та ін. Від самого заснування у театрі працювали такі художники-новатори як Микола Акімов, Борис Косарєв, Олександр Хвостенко-Хвостов, Георгій Цапок.
 |
 |
 |
 |
 |
«Театр казки» став першопрохідцем у формуванні нового типу театрів –для дітей і молоді, творивши свою школу та об’єдавши навколо себе провідні мистецькі сили Харкова, як от художників Миколу Акімова та Бориса Косарєва, композитора Ісака Дунаєвського та ін.
Понад 14 років театр очолював учень Курбаса Володимир Скляренко, який пізніше почергово керував Львівською, Харківською і Київською операми, а потім – Київським театром ім. Франка.
В Першому театрі попрацювали Сергій Данченко, Володимир Опанасенко, Ада Куниця, Марк Нестантінер, Алла Бабенко, Валентин Козьменко-Делінде. Довгий час театр очолював Мирон Лукавецький, який творив пліч-о-опліч зі своїм двоюрідним братом, унікальним театральним композитором Богданом Янівським.
Харківський період
Вистави 20-х років ХХ ст. характеризувались яскравою умовною театральністю, гіпервиразною курбасівсько-мейєрхольдівською пластикою, мізансценуванням, гримом, авангардною геометричністю сценографії.
Відповідно формувався і репертуар, який молодому театру ще тільки належало творити (адже п’єс для дітей тоді було небагато, та й орієнтувався театр на початках передусім на новочасність): спеціально для «Театру казки» тодішній його завліт Олександр Білецький (а згодом – відомий український літературознавець, доктор філологічний наук, професор, дійсний член Академії наук СРСР) під псевдо Річард Побідимський пише п’єси «Подвиги Геркулеса», «Хубеане», «Гра в Спартака».
Першими в репертуарі стали вистави «Голубий принц» за Х. Бенавенте і «Злий галл» за п’єсою М. Толмачова (прем’єри відбулись у грудні 1920-го року) у приміщенні Вищої театральної школи (вул. Свердлова, 18, колишня Катеринославська, нині – Полтавський шлях) – колишнього приміщення «Єкатеринського театру» та майбутнього приміщення «Театру казки», в який переросла згадана школа. Обидві випускні вистави акторів під керівництвом режисера-педагога Сергія Пронського. Саме вони стали першими в репертуарі новоствореного театру. Основою ж його трупи стали актори-випускники. «Завдання 1-го Державного театру для дітей, як першого на Україні театру, що працює в цій галузі, виходить далеко за межі окружної роботи й набуває значення всеукраїнського» (Доповідна записка Наркомосвіти УРСР, 16 травня 1928 року).
Вже у листопаді 1921 року в «Театрі Казки» відбулась прем’єра п’єси «Подвиги Геркулеса» Річарда Побєдимського. Режисер – Сергій Пронський, художник – Георгій Цапок, костюми – Микола Акімов, композитор – Йосип Шиллінгер. Потому, в репертуарі з’явились «Хубеане» (режисер Володимир Вільнер, 1924 р.), «Гра в Спартака» (режисер Іван Юхименко, 1925 р.).
Вистава «Хубеане», за мотивами африканського фольклору, стає першою знаковою постановкою в «Театрі Казки». Її, для свого сина Андрія, написав один із основоположників нашого театру, тодішній завліт Олександр Білецький.
При постановці режисеру Володимиру Вільнеру потрібні були декорації, які б дозволили акторам проявити свої акробатичні здібності та вміння пластично рухатись. І от художник БОРИС КОСАРЄВ запропонував складну багатофункціональну конструкцію: сходи, мости, гімнастичні снаряди, які створювали картину африканського поселення чи тропічного лісу. Цією постановкою театру ознаменував свою рішучу відмову від чарівної казки і поворот до соціальної тематики.
«Хубеане» була приголомшливою і найпривабливішою за своїм сценографічним вирішенням. Автором добірного конструктивістського оформлення виступив Борис Косарєв – відомий театральний художник, один з найбільших сценографів 20-х-40-х рр. ХХ століття. Саме з його ім'ям якого пов'язують виникнення в Україні авангардного живопису.
Сценографія Косарєва до «Хубеане» вражала, насамперед, дивовижною мальовничістю і образністю. У «розумну функціональність і доцільність» конструкції навмисне вторгався колір. Художник використовував сполучення яскравих насичених забарвлень: помаранчевого, червоного, жовтого, зеленого, синього; виразно, наочно занурював глядачів через емоцію кольору в спекотну, тропічну природу Африки. Колір грав у геометрично чітких діагоналях декоративних ширм, відтворюючи прості й доречні орнаментальні мотиви африканського континенту.
Конструкції-конуси, які нагадували стовбури величезних екзотичних пальм, створювались із численних тонких, переплетених дерев’яних рейок, пофарбованих у зелене й червоне. Химерні тіні на задньому плані збільшували простір у глибину, завдяки чому створювалося враження непролазних, непривітних джунглів. Діагоналі повторювались і в трикутниках рухомих ширм, і в костюмах, і в гримі акторів.
Цікаво, що створюючи ескізи до «Хубеане» та деяких інших своїх вистав 1923–1924 років Косарєв так би мовити уможливлює їх «конструктивістське» походження. Сценографічні аркуші виконані в техніці колажу. На пофарбований картон художник наклеював кольорові чи замальовані гуашшю паперові деталі необхідної форми. Однорідність матеріалу «оживлялася» тут рухом фарбованих площин, декоративним зіставленням кольору й лінійних ритмів. Причому елементи конструкції буквально «розпластані» на аркуші, максимально сплощені, в ескізах практично відсутні об’єм, глибина сцени.
Сцена Першого театру стала експериментальним майданчиком для апробації авангардних пошуків. Сценографічне рішення Косарєва до «Хубеане» перша самостійна інтерпретація конструктивізму в декораційному мистецтві Харкова.
Також у ці роки в театрі здійснюють постановки режисери-експериментатори: Володимир Вільнер («Алі-Нур», драматична композиція Всеволода Мейєрхольда та Юрій Бонді за «Зоряним хлопчиком» О. Вайльда, 1922 р.), Борис Глаголін («Хобо», за романом Е. Сінклера «Самуель-шукач», 1924 р.), Володимир Неллі («Том Сойєр», за повістю Марка Твена, 1924 р.).
Свій перший ювілей театр відзначив 1925 р. прем’єрою першої української радянської дитячої п’єси «По зорі» Володимира Гжицького (режисер Іван Юхименко).
1926 року Фавст Лопатинський повертається до театру і на сцені Першого державного театру ставить для дітей власну п’єсу «Козак Голота» за мотивами п’єси Заліцького «Робін Гуд» і думи «Про козака нетягу Феська Ганжу Андибера». Юрій Смолич, що був також театральним критиком, напише:
«Ф. Лопатинський має багату фантазію (а в дитячих виставах режисерська фантазія - 50 % успіху) і з нього неабиякий мастак на трюки. Він любить трюки, викохує їх, але ніколи не женеться за дешевим ефектом. Тому його трюкізм тонкий та мистецький».
Театр акумулював навколо себе прогресивні мистецькі сили Харкова (і не тільки), рівень його творчих пошуків був, без перебільшення, дуже високим. І залишався таким і надалі – принаймні до відходу від керівництва театром В. Скляренка-старшого 1948 р. Цікаво в цьому контексті згадує театральний художник ФЕДІР НІРОД свій перехід від заньківчан до ТЮГу 1944 року:
«З’явився поряд цікавий театр – Харківський ТЮГ – з явно більш прогресивною режисурою, та й в цілому більш культурний. Відчувалась школа Курбаса, нехай не у всьому, але все ж...». І далі «...Львівський (колишній Харківський) ТЮГ вигідно відрізнявся від театру Заньковецької у багатьох моментах. Я потрапив зовсім в інший світ, відверто кажучи, набагато ближчий мені за своїми інтелектуальними даними... Можливо, саме тому перехід з посади головного художника театру Заньковецької на «чергового» в ТЮГ мене ніскільки не покоробив, і, як то кажуть, корона з голови не злетіла».
Співпраця театру для дітей з Федором Ніродом розпочалась ще навесні 1944 р. (вистава «Нашествіє» Л. Леонова), коли ТЮГ ім. М. Горького разом з театром ім. М. Заньковецької перебував в евакуації у Новокузнецьку, звідки обидва й були реевакуйовані до Львова.
1923 року «Театр казки» стає Першим державним театром для дітей, а з 1933 р. – Харківським театром юного глядача, якому тоді ж таки присвоєно ім’я М. Горького. Приблизно в той самий час колектив отримав нове приміщення на вул. Чернишевського (зараз приміщення Харківського академічного російського театру ім. О. С. Пушкіна). З початком Другої світової війни колектив працює в евакуації (1941–1944 рр.), разом з колективом Київського ТЮГу.
На постійне місце праці до Львова, у колишнє приміщення єврейського театру на вул. Горького, 11 (колишня Ягеллонська, нині – В. Гнатюка), театр переведено у грудні 1944 р. Саме в такий спосіб радянська влада розбудовувала театральну інфраструктуру Львова: окрім ТЮГу, сюди наприкінці 1944 р. на постійне місце праці переїхав і Театр ім. М. Заньковецької, а театр юного глядача у Харкові вдруге було створено лише 1960 р.
До Львова переїхав фактично весь художньо-керівний склад театру: художній керівник, який очолював театр ще з 1934 р., з. а. УРСР Володимир Скляренко, головний художник Борис Косарєв, котрий працював у театрі чи не від його заснування (на посаді головного художника – від 1936 р.) аж до 1950 р., завідувач музичної частини і композитор Ізидор Вимер – він працював у театрі «Івасика – Телесика», з 1933 р., концертмейстер В. Гінзбург, котра, судячи з програмок, обіймає цю посаду принаймні від 1933 р. Також можемо згадати режисера Ізакіна Гріншпуна, котрий ще у 1938 р. поставив у нашому театрі «Івасика-Телесика» режисера-асистента та актора В. Наумченка і помічника режисера І. Толмачова.
Львівський період
Перший львівський сезон відкрили 18 травня 1945 року (за іншими даними 19 травня) прем’єрою п’єси Юрія Костюка «Тарас Шевченко». Обраний матеріал далеко не випадковий, адже обумовлювався підготовкою до 130-річчя від дня народження Кобзаря.
Художник вистави Юрій Стефанчук повністю відмовився від деталізації побуту, погоджуючись із обраним героїко-романтичним стилем. Вся вистава відбувалася на похилій площині. Основною ідеєю оформлення стало відтворення на сцені живопису Шевченка. За словами художника,
«в ряді картин постановки мною зроблені копії з малюнків Шевченка (І і ІІ акти) та перевтілення його пейзажних рисунків і офортів у самих декораціях (напр., картини арешту, заслання)».
Виставу «Тарас Шевченко» сприйняли як знаменну культурну подію для всього міста, власне, як і переїзд до Львова Харківського ТЮГу, тим паче, що це збіглося в часі з його 25-тим ювілейним сезоном.
Після травневої прем’єри «Тарас Шевченко» в червні того ж року ТЮГ здійснив ще одну поставу. Прем’єра «Пошились у дурні» М. Кропивницького відбулася в приміщенні театру ім. М. Заньковецької. Режисер Володимир Скляренко знову ж таки категорично відмовляється від традиційного етнографічно-побутового трактування п’єси. Нове прочитання класики лише привернуло увагу львівської публіки, тому відкриття нового театрального сезону ТЮГу очікували і дорослі, і діти. Адже репертуар театру передбачав як ранкові, так і вечірні вистави, розраховані на глядачів різних вікових категорій.
У сезоні 1945–1946 рр. Театр ім. М. Горького під керівництвом ВОЛОДИМИРА СКЛЯРЕНКА здобув визнання львів’ян. Колектив показав львівським глядачам шість вистав, серед яких чотири – за творами сучасних письменників.
Особливістю цього сезону було й те, що В. Скляренко, дбаючи про поповнення трупи молодими акторами, засновує театральну студію, яка, розташувалась у Львові за адресою вул. Галицька, №21. Очевидно, будучи вихованцем «Березолю» Скляренко, використовував методологічні засади Леся Курбаса: скажімо, у переліку предметів був цілий ряд теоретичних дисциплін, спрямованих на підвищення інтелектуального розвитку актора. Студія працювала ефективно та інтенсивно, про що свідчать поставлені вистави: «Кришталевий черевичок» (35 спектаклів), «12 місяців» (80 спектаклів), «Пісня про Свічку» (40), «Пошились у дурні» (70), «Навала» (50), «Юність батьків» (35).
Театральний сезон 1946–1947 рр. для Володимира Скляренка став переломним, він паралельно починає працювати як постановник у Львівській опері, а з наступного сезону перейшов туди на постійну роботу як художній керівник.
Однак, вже на правах запрошеного режисера Скляренко здійснює постановку «Горе з розуму» О. Грибоєдова (прем’єра 9 липня 1947 р.), яка стала справжньою сенсацією у Львові. По-перше – це прем'єра комедії на українській сцені, по-друге, саме у Львівському ТЮЗі «Лихо з розуму» вперше зазвучало українською мовою в перекладі М. Рильського, Д. Бобиря і Є. Дроб’язка.
Цього разу, Володимир Скляренко на авансцені розташував акторів спиною до глядача, за що і отримав від критики сповна. Воно й не дивно, адже у той час режисер насмілився «загородити Чацького тоді, коли увага глядача має бути зосередженою саме на ньому».
Виставою «Горе з розуму» Володимир Скляренко завершив свою діяльність в ТЮГу 40-х рр. Як художній керівник, у складних умовах евакуації він забезпечив ритмічну роботу колективу, підготувавши дванадцять нових вистав. Саме завдяки йому театр, потрапив у нове і вимогливе мистецьке середовище Львова, і був високо оцінений сучасниками та продовжив у місті свою славну творчу історію.
Двадцять одна вистава за шість років – з 1956 по 1962 – на таке спромігся тодішній головний режисер театру ОЛЕКСАНДР БАРСЕГЯН. Його постановки, за естетикою, духом романтизму, та навіть назвою, цілковито були у ритмі шістдесятих: «Три мушкетери» за О. Дюма, «Товариші романтики» М. Соболя, «Крилата молодість» П. Лубенського, «Юність моя!» В. Кіршона, «Таємниця Високого Замку» 3. Каменкович, «Маленька студентка» М. Погодіна.
...Про репетиції Барсегяна розповідали легенди. Він так «закручував» дію, що іноді актори існували на сцені наче підхоплені й гнані якимось ураганом. Характерний хриплуватий голос Олександра Сергійовича повертав з віртуальної реальності в робочу.
Актори любили з ним працювати. До речі, у комедії «Небезпечний вік» С. Маріньяні грали три майбутні відомі режисери: Алла Бабенко, Роман Віктюк, Володимир Опанасенко.
З появою РОМАНА ВІКТЮКА у Львівському ТЮГові завирувала зовсім інша енергія, тут звичними стали громадські перегляди кожної вистави, приїзд на прем’єри столичних критиків. Передові педагоги робилися не тільки прихильниками, але й пропагандистами творчості молодого режисера. Вистави Віктюка – щасливі й буремні сторінки історії театрального Львова (1965 – 1968 рр.).
«… Це був далекий 1958-й рік, мене, випускницю столичного театрального вишу, запросили на роботу у львівський ТЮГ. Пам’ятаю, перша вистава, яку тоді я там подивилася, була «Сомбреро» за п'єсою Сергія Михалкова. Ромка грав у ній головну роль, школяра Шуру Тичинкіна. Я вам не можу передати, наскільки це був гарний хлопець, просто красень! Очей не відвести! Досі не можу забути того погляду, шевелюри… А як він танцював! Вся молодь Львова ломилася на цю виставу, подивитися на Ромку! Він був дуже розвинений, начитаний, знав всю класику. Дивувалася, звідки це все у такому юнакові? Це вже згодом я дізналася, що, бувши студентом, він відвідував курси театрального мистецтва у палаці піонерів».
Мирослава Бзікадзе. Інтерв’ю з народною артисткою України Жанною Тугай про Романа Віктюка
УНІАН. 23.11. 2020
Роман Віктюк поставив у Львівському ТЮГу дев’ять вистав: «Усе це не та просто» Г. Шмельова (1965), «Коли зійде місяць» Н. Забілої (1965), «В день весілля» В. Розова (1965), «Фабричне дівчисько» О. Володіна (1965), «Троє з одного міста» Б. Балтера, В. Токарєва (1966), «Місто без любові» Я. Устінова (1967), «Дон-Жуан» С. Альшина (1967), «Сім'я» І. Попова (1967), «Страсті-мордасті» за М. Горьким, інсценізація Р. Віктюка (1967).
«…Причетність європейського театру до релігійності — найвищий чинник. Ми ж упродовж майже століття займалися копіюванням фальшивого, брехливого життя. Збирали найвищий врожай, проводили партзбори й після партзборів приходили в театр і бачили продовження цих самих партзборів. Серед драматургів були одиниці, які дозволяли собі говорити про людяне, – Петрушевська, Володін, Радзинський, Рощин. «Фабричне дівчисько» Володіна, яку я ставив у Львівському ТЮГу, могла хоча б натяком розповісти, що в комсомолі є недоліки або що комсомольський ватажок має бути живою людиною. Щоб прикрити цю п’єсу, придумав співпрацю з бригадою комуністичної праці. Ми пішли на завод, узяли фотографії ударників. Закінчувався спектакль тим, що виходили артисти разом із бригадою і звучав «Марш ударників комуністичної праці». Номер не пройшов. Пані Балясна, керівник піонерської організації, ногами в чоботях так тупотіла по мармуровій підлозі ТЮГу, театру, в якому колись працював Шолом-Алейхем, що розбила його. І потім я ставив тих, кого не можна було ставити, — Едика Радзинського, Людмилу Петрушевську. Театр закривали, спектаклі знімали, а я вперто, з тупістю кретина продовжував. Із початком перебудови зрозумів: потрібно продовжувати те, що в нас украли. Та як перестрибнути це провалля — запитання не лише практичне, а й метафізичне…»
Світлана Агрест-Короткова. Роман Віктюк: «Рух у польоті стався на очах у всього здивованого світу»
ZN.UA. Випуск №7, 25 лютого-4 березня 2005
1968 року театр очолює СЕРГІЙ ДАНЧЕНКО. Його ТЮГівським дебютом стала вистава «Місто на світанку» О. Арбузова, до того ж у ній дебютували дванадцять молодих акторів! Вони грали п’єсу про своїх ровесників, комсомольців, які приїхали звідусіль будувати своє місто на березі Амуру.
«Тоді прозвучали у драматичній виставі «зонти», звучали пісні, привезені режисером з його геологічної практики у тайзі. І попри комсомольську атмосферу, Данченко вирішує фінал зовсім не типово для «ідейно витриманих» п’єс. ...На берег Амуру виходили ті самі хлопці й дівчата, тільки когось уже немає, тільки вже відчутно доросліші. Вони згадують і неголосно, задумливо наспівують невловимо тривожну мелодію без слів (музика Богдана Янівського). Наспівують і тихо наближаються до авансцени. У цьому – Данченко, з його відчуттям часу, історичної перспективи, із потужним морально-етичним зарядом, несуєтністю.»
Світлана Веселка
ВОЛОДИМИР ОПАНАСЕНКО. За чотири сезони (1967 – 1971 рр.) він поставив десять вистав! Казки, легенди, сучасна молодіжна п’єса. Вагомий акцент режисер робив на постановки української класичної драматургії: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Безталанна» І. Карпенка-Карого та «Дві сім’ї» М. Кропивницького. Остання могла правити за взірець тонкого, національно-духовного прочитання твору.
Як згадує Світлана Веселка, В. Опанасенка страшенно любили актори! Табунами ходили за ним Львовом, коли після репетиції чи вистави «водили козу». Опанас (так називали його) віддзеркалювався з різною мірою наближення в обличчях усіх компаній. І хто тільки не наслідував його манеру жартувати, хто не повторював його парадоксальних оцінок театральних явищ, дотепних характеристик. Його іскрометні покази на репетиціях гіпнотизували.
1968 року у ТЮГу виставою «Таня» за п’єсою О. Арбузова дебютувала АДА КУНИЦЯ. Її духовні параметри, естетичні уподобання, етичний супермаксималізм сформували шістдесяті, і вона їх не зраджувала.
Репетиції Ади актори поміж себе (хоч це було їй добре відомо) називали «адовими». Невблаганно вимоглива, не терпіла приблизности. Особливо щодо акторів, які вже чогось досягли. Таким завжди потрібне око, яке зможе відтяти звичне, що приносило успіх. Актори, бувало, ремствували. Але до часу!
На репетиціях вона була щораз нова, завжди знаходила «шпаринку» у п’єсі, в ролі, куди ще не заглядала. У кожній її виставі обов’язково були визначні акторські роботи, несподівані до оніміння.
Казки, поставлені Адою Куницею, можна без перебільшення назвати еталонними: «Дівчинка і королі» Б. Рабкіна, «Буратіно в країні дурнів» за О. Толстим, «Снігова королева» за Г.-К. Андерсеном. У цих та інших казках, якою б вигадливою не була сценічна форма, завжди відчувалася дитяча щиросердність постановника. Так, напевно, дихають і перемовляються між собою квіти. Більшої уваги до світу маленької дитини, розуміння забутих дорослими складних і таємничих проблем дитинства мені не доводилося спостерігати в жодному дитячому театрі.
Найкращі вистави: «Вічно живі» В. Розова, «Сни Сімони Машар» Б. Брехта, «За двома зайцями» М. Старицького, «Райдуга взимку» М. Рощина, «Недоросток» Д. Фонвізіна.
«Ми в дитячому театрі повинні бути щодня новими»,– це символ віри Ади Куниці. Коли якась думка з’являється швидко, для Куниці така «щаслива мить» була вельми підозрілою: а чи не траплялося вже чогось подібного в когось? Найбільшим професійним гріхом вважала плагіат».
Світлана Веселка.
Восени 1986 року Мирон Лукавецький став головним режисером Львівського театру юного глядача ім. М.Горького. Першою прем’єрою у Львівському ТЮГу була вистава за п’єсою Р.Каца «Розмови в учительській» (1986). До вистави він запросив багато молодих акторів, що робили перші свої кроки на сцені, а поряд з ними працювали актори старшого покоління.
Лукавецький працює плідно, не зупиняється ні на мить, експериментує. У його доробку світова класика та твори сучасних авторів: «З коханням не жартують» П. Кальдерона (1991), «Княжич Лев» Д. Герасимчука, Я. Мельничука (1992), «Циганський барон» Й. Штрауса у Львівському театрі опери і балету ім. С. Крушельницької (1994).
Серед творчих здобутків режисера варто відзначити також постави української класики: «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (1992), «Бой-жінка» Г. Квітки-Основ’яненка (1995), «Назар Стодоля» Т. Шевченка(2000), «Цар Ох» Олександра Олеся (2001), «Захар Беркут» за І. Франком (2005). Український національний колорит посилює сприйняття широко відомих творів, розкриває їх по-новому. Народні характери – непересічні, сильні духом, глибокі й драматичні Режисер з великою любов’ю працює над дитячим репертуаром. Його казки створені на основі найкращих зразків світової літератури, завжди природні, емоційні, яскраві, з доречним виконанням музики. На його казках виросло не одне покоління малих львів’ян, і довгі роки прикрашали афішу театру назви улюблених вистав: «Білосніжка та семеро гномів» (Б. Янівський, М. Лукавецький, М. Марусалов, М. Петренко), «Аладдін» (В. Гравцов, М. Абрамов, 1995), «Чіполліно та його друзі» (за Дж. Родарі, 1996), «Стережися Лева» (Я. Стельмах, 1996), «Коли зійде місяць» (Н. Забіла, 1998), «Тінь» (Є. Шварц, 1998), «Снігова королева» (Є. Шварц за Г. Х. Андерсеном, 1999), «Острів скарбів» (Р. Стівенсон, 2001), «Загадки лісу» (Л. Річардсон, 2004).
І тим же галицьким неповторним колоритом та вишуканою дотепністю майже 10 років тішила львів’ян вистава М. Лукавецького «Швейк у Львові» Я. Мельничука за Я. Гашеком (2003).
В історії Першого театру безліч видатних постатей, які в певний період свого творчого шляху працювали в Першому театрі. Серед режисерів варто згадати Ярослава Федоришина з постановками «Вагончик» (Н.Павлов, 1987), «Завтра була війна» (Б.Васильєв, 1988), «Інакше ми не підемо» (О.Чхаїдзе 1989), «Знаменитий детектив Блюмквіст» (А. Ліндгрен, 1989); Аллу Бабенко з постановками «Енні з-над зеленого пагорба» (М.Монтгомері, 1993), «Маленький принц» (А. Екзюпері, 1994), Олексія Кравчука з постановками «Зайчик-хвалько» (С.Михалков, 2002), «Таїна» (теми з Екклезіаста, 2002), «Золотий човник» (М.Кропивницький, 2002) та Сергія Проскурню з постановками «Тарас» (Б.Стельмах, 1989) та «І золотої, й дорогої» (Б.Стельмах, 1990).
Харківський період 1920 – 1941 років
1919 рік – організована вища театральна школа ТЕО Наркомпроса України, яка впродовж 2 років готувала молодих спеціалістів до відкриття Театру для дітей, - вони стали основою трупи майбітнього театру.
Березень 1920 року – заснування у тодішній столиці України Харокві «Театру казки»: розпочато організаційний період за наказом Наркомпроса України №568 від березня 1920 року, який завершився показом вистави Вищої театральної школи ТЕО НКП України у грудні 1920 року «Голубий принц» за Х.Бенавенте і «Злий гаал» за п’єсою М.Толмачова (режисер – Сергій Пронський).
12 березня 1921 року – офіційне відкриття театру. Організатори: мистецтвознавець та драматург Олександр Білецький; педагоги-режисери Микола Синельников, Сергій Пронський; художники: Георгій Цапок, Микола Акімов, Борис Косарєв, пізніше – Олександр Хвостенко-Хвостов; композитори: Ісак Дунаєвський, Дмитро Ямпольський, пізніше – Ізидор Вимер.
1923 рік – назву змінено на «Перший державний театр для дітей».
1933 рік – назву змінено на «Харківський театр юного глядача ім. М.Горького».
1934-1948 роки – театр очолює режисер Володимир Скляренко, учень Леся Курбаса.
Також упродовж харківського періоду здійснювали постановки режисери: Фавст Лопатинський, Іван Мар’яненко, Володимир Неллі, Михайло Верхацький, Леонтій Дубовик, Борис Глаголін, Володимир Вільнер.
1941-1944 роки – театр працює в евакуації разом з трупою київського ТЮГу: Узбекистан, Кубзас, Казахстан.
Львівський період від 1944 року
Грудень 1944 року – початок діяльності у Львові.
15 травня 1945 року – перша вистава на львівській сцені: «Тарас Шевченко» Ю.Костюка.
9 липня 1947 року – вперше українською мовою здійснена постановка п’єси О.Грибоєдова «Лихо з розуму».
1948-1952 роки – головний режисер – Василь Харченко
1952-1956 роки – головний режисер – Микола Єрецький.
1956-1962 роки – головний режисер – Олександр Баргесян.
1963-1966 роки – головний режисер Анатолій Горчинський.
1967-1970 роки – головний режисер – Сергій Данченко.
1970-1971 роки – головний режисер Володимир Опанасенко.
1971-1975 роки – головний режисер – Євген Бондаренко.
1975-1978 роки – головний режисер – Едуард Мірошник.
1979-1982 роки – театром керує режисерська колегія.
1983-1986 роки – головний режисер – Ада Куниця.
1987-1999 роки– головний режисер – заслужений діяч мистецтв України та Росії Мирон Лукавецький.
1990 рік – з нагоди 70-річчя, рішенням колективу, театрові повернуто історичну назву: «Перший український театр для дітей та юнацтва».
1999-2001 роки – головний режисер театру Володимир Борисяк.
2001 – 2003 роки – головний режисер театру – Олексій Кравчук.
Упродовж львівського періоду здійснювали постановки режисери: Борис Тягно, Віктор Шевченко, Анатолій Зелінський, Олексій Ріпко, Валентин Науменко, Володимир Скляренко (молодший), Роман Віктюк, Ярослав Маланчук, Володимир Шулаков, Валентин Козьменко-Делінде, Марк Нестантінер, Микола Яремків, Ярослав Федоришин, Сергій Проскурня, Кястас Адомайтіс, Алла Бабенко, Петро Ластівка, Олександр Сторожук, В’ячеслав Жила.
Художники львівського періоду: Борис Косарєв, Юрій Стефанчук, Іван Дешко,Федір Нірод, Ярослав Нірод, Ірина Нірод, Валерій Бортяков, Андрій Александрович-Дочевський, Володимир Фурик, Олександр Оверчук, Ольга Баклан, Володимир Грималюк та інші.
Керівники музичної частини львівського періоду: Ісидор Вимер, народний артист України, лауреат державної премії ім. Тараса Шевченка Богдан-Юрій Янівський. Також впродовж львівського періоду творили композитори: Андрій Штогаренко, Мирослав Скорик, Віталій Кирейко, Олександр Козаренко, Анатолій Горчинський, Олег (Джон) Сук та інші.
Балетмейстри львівського періоду: Олександр Ярославцев, Онік Корковидов, Володимир Когут, Вадим Купленник, Сергій Астремський, Марія Янчик, Тарас Шіт, Мазур Ірина, Нінель Збєря, Олексій Майстренко, Євген Лавринів, Ольга Семьошкіна та інші.